Первые шаги Северодонецка

Первые шаги Северодонецка

О вновь открытых страницах довоенной (имеется в виду Вторая мировая война) истории Северодонецка рассказывает журналист Алексей Светиков

Источник новости Северодонецка  - северодонецкий сайт ЛОО КИУ

У той час, коли на місці нинішнього Сєвєродонецька були тільки піщані бархани, в сусідніх населених пунктах вже працювали хімічні підприємства і вугільні промисли. В тому числі, содовий завод у Нижньому, Ливенгофский скляний завод (нині «Пролетар»), завод анілінових барвників в Рубіжному, шахти і рудоремонтные заводи в Лисичанську та інших населених пунктах. Переважно вони були побудовані, висловлюючись сучасною мовою, іноземними інвесторами. І належали різним господарям. Протягом декількох років після революції 1917 року всі вони були націоналізовані, і в листопаді 1921 року, для управління ними був створений державний трест «Хімвугілля». Спочатку його  контора цього перебувала в Лисичанську, але потiм переїхала у Харків.

 Для виробництва соди потрібен аміак, а для анілінових барвників – фенол. І те, і інше в початку 20-го століття отримували в основному з відходів коксування вугілля. До того ж і зі збутом лисичанського вугілля в той час були певні проблеми. Ось і народилася в тресті «Хімвугілля» ідея – побудувати біля Лисичанська коксохімічне виробництво. І разом вирішити всі проблеми: і реалізації надлишку вугілля, і отримання аміаку і фенолу. Що стосується аміаку, то його за задумом повинно було вистачити не тільки для виробництва соди, але і для переробки на азотні добрива.

Іронія долі полягала в тому, що вугілля, що видобувається в Лисичанську – це енергетичний, а не коксівне вугілля. Створити коксове виробництво на його основі неможливо. Дослідно-експериментальні роботи проведені на Донсоде, переконали в цьому хіміків «Химугля». Ось тільки плани були озвучені, і викликали зацікавленість у Совнархозе України. На початку 1930 року ВРНГ УРСР доручив розробити техніко-економічне обґрунтування будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу, яке було затверджено в кінці 1931 року. Спочатку в планах було побудувати коксове виробництво і азотно-туковий завод у районі станції Володине (між Рубіжною і Старої Краснянкой) і содово-нашатирна виробництво на лівому березі Сіверського Дінця навпаки Донсоды. Так що ніяких планів промислового будівництва на місці сьогоднішнього Сєвєродонецька в 1931 році не було.

 3-7 лютого 1932 р. в Харкові відбулася конференція фахівців, присвячена будівництву заводу біля Лисичанська. На конференції підтримали ідею будівництва заводу, але прийшли до висновку, що будувати його треба на одному майданчику, а не на двох, як хотіли в «Химугле». Тоді ж, у 1932 році, був створений построечный комітет, а сама майбутня будівництво перейшла у відомство Наркомату важкої промисловості СРСР. І цей Наркомат цікавив передусім випуск мінеральних добрив: у СРСР ті роки почалася індустріалізації сільського господарства і їх виробництво стало одним із стратегічних напрямів. Адже їх випуск в країні був явно недостатнім. Саме в 1932 році повинні були бути побудовані Березняківській і Новомосковський азотно-тукові заводи, Лисичанський в Наркоматі представлявся аналогічним.

 Зауважимо, що до цього часу не було не тільки проекту заводу (технічний проект з'явився два роки тому), компетентні органи взагалі не приймали рішення про точне місце будівництва. Але час було таке, що будували часто без планів і проектів. Так і в нашому випадку: будівництво фактично почалося в 1933 році, рішення про будівництво азотнотукового заводу прийняли спочатку 1934 року, генеральний план підприємства був розроблений в 1936 року, рішення про розміщення соцгородска на місці нинішнього Сєвєродонецька було прийнято в 1937 році, а остаточне рішення про будівництво азотнотукового комбінату – в 1938 році. Так що вибір місця, де і що будувати, здійснювався людьми, які будівництвом керували.

Цих Людей (наприклад, Н.А. Залигмана, спочатку головного інженера «Химугля», а потім головного інженера будівництва) давно немає серед живих, але деякі обставини збереглися в записах учасників тих подій.

 Управління будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу було розміщено пізньої осені 1932 року в Лисичанську, на вулиці Інтернаціональній (нині – Чекістів). Звідси, з високої гори відкривався за річкою вид на село Ново-Сиротино, яке знаходилося в районі сьогоднішніх аміачних виробництв. Будівельникам було зрозуміло, що насамперед треба було звести міст через Сіверський Донець і побудувати дорогу від мосту через заплавну рівнину. Яка кожну третю весну заливалася водою під час розливу Сіверського Дінця.

 Село Ново-Сиротино (якого сьогодні на карті України немає), зобов'язане своєю появою колективізації. За деякими джерелами на цьому місці був хутір, в якому жили три родини одноосібників. Їх виселили, як куркулів, а в будинку, як у гуртожитку, поселили бідняцькі сім'ї з Старо-Сиротино, побажали вступити в колгосп імені Сталіна. Колгосп цей був створений в 1929 році і включав три бригади, які розміщувалися в Ново-Сиротино, Павлограді та Синецком.

 За три роки, з 1929 по 1932, та кількість мешканців та кількість будинків у Старо-Сиротино значно збільшилася. Важливим для вибору місця початку робіт було і те, що від Старо-Сиротино до Павлограду до цього часу вже була насипана дамба, яка і стала основою для майбутньої автомобільної дороги з Лисичанська в Сєвєродонецьк.

Втім, для надійного повідомлення під час паводків, дамбу цю потрібно було зробити на метр вище і зміцнити бутовим каменем. З цієї роботи і почалося будівництво майбутнього Сєвєродонецька. При цьому робітники, які будували дорогу на Лисичанськ, селилися у тимчасових спорудах поблизу місця роботи – на східній околиці Новосиротино. Перше поселення на будівництві Лисичанського азотнотукового заводу назвали – робоче селище Східний.

Трохи пізніше ще один робочий селище так само стихійно з'явився на місці нинішнього шляхопроводу, у ньому селилися люди, які працювали на будівництві залізничної гілки, що веде до станції Рубіжне. Називалося це селище Старий Бір, воно також не збереглося.

 Ще одна обставина, яке могло вплинути на вибір конкретного майданчика під забудову – це наявність високовольтної лінії електропередачі від Лисичанської ТЕЦ (тоді вона називалася Північно-Донецької ГРЕС) до Рубежному. Будівництво соціального селища почали прямо від цієї лінії, яка тоді пролягала вздовж нинішньої вулиці Богдана Ліщини.

Зауважимо, що місцева влада селища Лисичанськ (тоді Лисичанськ був ще не містом, а селищем міського типу з населенням до 10 тис. чол.) наполягали, щоб соцпоселок будувався не біля заводу, а в Лисичанську. Але доля знову благоволила Сєверодонецьку: керівництво будівництва вирішило, що житло буде будуватися безпосередньо поблизу заводу. Може бути в цьому переконав їх високий паводок навесні 1934 року? При цьому позицію влади Лисичанська про місце будівництва селища підтримував Раднарком України, а позицію керівництва будівництва – Наркомат важкої промисловості СРСР. Остаточне рішення – де будувати цей соцпоселок – київські і московські влади не могли прийняти майже три роки.

Але поки відомства з'ясовували стосунки, майбутній Сєвєродонецьк будувався. 29 квітня 1934 року були здані в експлуатацію перші бараки в районі будинку 3 по вул. Заводський, ця дата визнана офіційною датою заснування р. Сєвєродонецьк. А 5 листопада було введено в експлуатацію перші три двоповерхових трехподъездных 12-ти квартирних цегляних (шлакоблочных) будинку, на одному з них встановлена меморіальна дошка.

 Тільки 15 листопада 1937 року Раднарком України прийняв рішення, що соцпоселок потрібно будувати там, де до того часу він вже існував. До цього часу були забудовані двоповерховими трьох під'їзними капітальними будинками три квартали (квартали 1, 7, 10), і ще три квартали були забудовані бараками.

 А 28 жовтня 1938 року майбутній Сєвєродонецьк придбав статус окремого населеного пункту (ранiше він вважався районом Лисичанська), він став називатися робочий селище Лисхимстрой Лисичанського району.

 Ось так у 30-ті роки минулого століття, всупереч логіки і будь-яких планів, але в результаті щасливої гри випадку та ентузіазму першобудівників з'явився наше місто. В якому я прожив понад півстоліття, який щиро люблю і вважаю найкращим містом Землі.

 Що ж стосується Лисичанського азотно-тукового заводу, для будівельників якого і був побудований селище Лисхимстрой, то цей завод, на якому передбачалося проводити селітру з привозного аміаку, так і не був побудований. А в повоєнні роки на його місці з'явився зовсім інший завод. Оснащений устаткуванням, вивезеним із Німеччини, і побудований переважно руками полонених німців і радянський зеків. Але це вже зовсім інша історія.