Чем Порошенко похож на Януковича?

Общего у двух наших последних президентов намного больше, чем они сами утверждают. Об этом рассуждает журналист Валерий Байкалов

Натомість Петро Олексійович особистим прикладом підтвердив дві відомі істини. Одна з них свідчить, що грошей багато не буває.

Феномен його обрання в травні 2014 полягав у тому, що після кривавого Майдану 2.0, одним з гасел якого був "Україна без олігархів", президентом став справжній олігарх. У феномену є пояснення.

Дуже багато виборців міркували так: раз він мільярдер, у нього вже все є, то він точно не буде розкрадати країну, як колишній єнакіївський завгар, про скрутному голодному дитинстві якого любила розповідати ЗМІ його колишня прес-секретар Ганна Герман.

Але виборці не врахували відразу два дуже важливих моменти. По-перше, вони забули істину №1. По-друге, вони не взяли до уваги, що П. Порошенко не просто мільярдер, а саме олігарх.

Далеко не всі розуміють, в чому різниця. І це одна з головних причин, чому ми сьогодні "маємо шо примітка".

Мільярдер – це просто дуже великий бізнесмен. Наприклад, мільярдером є Лакшмі Міттал, власник і голова ради директорів найбільшого в світі гірничо-металургійного концерну ArcelorMittal. Йому належить в т. ч. і найбільший в Україні металургійний комбінат "Криворіжсталь". Але у Верховій Раді немає депутата – агента впливу цього підприємства.

На відміну, наприклад, від олігарха Віктора Пінчука, який володіє корпорацією трубно-металургійної корпорацією "Інтерпайп".

Цей потурбувався, щоб від округу, на території якого знаходиться входить в "Інтерпайп" Нижньодніпровський трубопрокатний завод, депутатом став Яків Безбах, помічник голови правління НДТЗ з соціальних питань.

Та й сам Л. Міттал, який має британське громадянство, не є депутатом тамтешнього парламенту – на відміну, наприклад, від власника української бізнес-групи "Фінанси і кредит" Костянтина Жеваго, стабільно присутнього у ВР кількох останніх скликань.

Або того ж П. Порошенко, який, створивши бізнес-групу "Укрпромінвест" і входячи в топ рейтингу найзаможніших громадян України, при цьому в різні роки був депутатом ВР, секретарем Ради національної безпеки і оборони, міністром закордонних справ, міністром економіки.

Олігарх відрізняється від звичайного мільярдера ще і наявністю потужних медіа-ресурсів, що дозволяють формувати думку мільйонів співгромадян у вигідному для себе напрямку.

Той же Л. Міттал володіє десятками рудників та сталеплавильних заводів по всьому світу. Але в нього немає власних телеканалів, газет і радіостанцій, як у П. Порошенко або вищезгаданого Ст. Пінчука.

Звідси випливає, що класичний мільярдер робить бізнес в основному ринковими методами. Сфера турбот Л. Міттала – зниження собівартості виробництва на своїх підприємствах, поліпшення якості, підвищення ефективності продажів.

Безумовно, він теж деколи змушений мати справу з державним апаратом. Наприклад, коли стоїть питання про введення загороджувальних мит на продукцію конкурентів в якійсь з країн або зняття таких мит зі свого металу.

І такі питання можуть вирішуватися чиновниками за гроші. Але в даному випадку корупція для мільярдера – це засіб, до якого він змушений вдаватися час від часу.

Для олігарха корупція – мета. Бо саме завдяки їй, тобто або змовою з чиновниками, або використання власного посадового становища, він раніше за безцінь придбав державні заводи-пароплави. А потім розвивав свій бізнес за рахунок держави: знову-таки завдяки впливу на владу через своїх людей в її лавах або особистого перебування в ній.

В якості прикладу можна взяти екс-главу адміністрації президента Сергія Клюєва, за сумісництвом власника корпорації "Укрпідшипник". Нагадаємо, що, будучи першим віце-прем'єром в 2010-2012 рр. він взявся розвивати в Україні альтернативну енергетику. Підконтрольні йому компанії будували сонячні електростанції (СЕС) в Криму та на півдні Одеської обл.

Гроші на фінансування проектів без проблем виділяв державний Укрексімбанк. Хоча зрозуміло, що там не кредитують всіх бажаючих. Але відмовити першому віце-прем'єру ніхто не міг.

Крім того, Національна комісія регулювання енергетики встановила для СЕС тарифи у кілька разів вище, ніж для інших виробників електроенергії.

Кремній для пластин, з яких роблять панелі сонячних батарей, проводився на запорізькому заводі напівпровідників, також належить фірмам А. Клюєва. Причому це підприємство, знову ж завдяки тому, що Андрій Петрович був не просто бізнесменом, а віце-прем'єром, він отримав у свій час як мінімум в 10 разів дешевше, ніж воно коштує насправді.

Згадуючи Л. Міттала: той у 2005 р. купив "Криворіжсталь" за рекордною ціною, навіть вище реальної вартості комбінату, відваливши за нього $4,8 млрд(!).

Безсумнівно, олігархом є і власник бізнес-групи "Приват" Ігор Коломойський. Він, приміром, у 2009 р. зміг призначити свою людину головою держкомпанії "Укртранснафта".

Раніше Олександр Лазорко працював комерційним директором і головою правління Надвірнянського нафтопереробного заводу, що належить групі В. Коломойського.Після цього призначення, як з'ясувала нещодавно ревізійна комісія "Укртранснафти", компанія нарахувала сама собі збиткові розцінки на транспортування нафти для Кременчуцького НПЗ, також підконтрольний "Привату".

Загальні фінансові втрати "Укртранснафти" від свідомо невигідного для себе контракту з приватівської ТОВ "Синтез Ойл" тільки за 2013-2014 рр. склали 550 млн грн., згідно з висновками ревізорів.

Таким чином, собівартість виробництва бензину і солярки в Кременчуці у Ігоря Валерійовича була нижче, не за рахунок інвестицій в розвиток нових технологій, а за рахунок того, що його бізнес спонсорувало зі своєї кишені держава. Тобто всі інші громадяни.

Що стосується П. Порошенка, то і він не залишався осторонь від колег по олігархічному цеху. Наприклад, займаючи високі державні посади, домагався зниження квоти в рамках СОТ на безмитний імпорт в Україну цукру-сирцю – щоб захистити від конкуренції свої цукрові заводи у Вінницькій обл.

"Пробивав" податкові пільги для автопрому разом з головою компанії "Укравто" Таріелом Васадзе – в інтересах своєї автокорпорації "Богдан", що включає Луцький і Черкаський автозаводи (зараз П. Порошенко начебто вийшов з автобізнесу).

Разом з олігархами Вадимом Новинським і В. Коломойським, П. Порошенко володіє Київським суднобудівним заводом "Ленінська кузня" та Севастопольським морським заводом (останній націоналізований владою Криму після переходу під юрисдикцію РФ навесні 2014 р.), лобіював прийняття закону про держпідтримку суднобудування.

За аналогією з автопромовским, цей закон передбачає багато жирних "смакоти". Наприклад, надання державних гарантій під кредити українських суднобудівних компаній в зарубіжних банках.

Це означає, що якщо П. Порошенко взяв грошей у борг для "Ленінської кузні" у якої-небудь Credit Suisse, а потім не зміг віддати – наприклад, з-за маркетингових прорахунків менеджменту підприємства, що невірно оцінив ситуацію на ринку, - заплатити за цим кредитом повинен буде П. не Порошенко, а держава, виступило поручителем.

Тобто Петру Олексійовичу не доведеться продавати свій розкішний маєток в Козині, або мережа фірмових магазинів Roshen, щоб розрахуватися за боргами. Замість нього гроші вийнятий з кишені кількох мільйонів українців, які існують за межею бідності.

Не чужі нинішньому президенту і інші приклади того, як можна в українських умовах монетизувати в цілком відчутні матеріальні блага таку нематеріальну річ, як влада.

Ще в лютому п. р. радіо "Свобода" оприлюднило підсумки журналістського розслідування, згідно з яким П. Порошенко ще до кризи отримав елітний ділянку в 1,1 га, розташований на дніпровських пагорбах у Києві.

Його ринкову вартість експерти оцінили в $40 млн. Проте майбутньому главі держави не довелося так сильно розщедритися.

Оскільки спочатку ділянку був безкоштовно переданий якомусь обслуговуючому кооперативу, серед членів якого "засвітилися" люди, пов'язані з П. Порошенко і його давнім армійським другом, потім бізнес-партнером, а нині – першим заступником голови парламентської фракції Блоку Порошенко Ігорем Кононенко.

Потім кооператив вніс цю ділянку в якості свого внеску в статутний фонд якоїсь фірми, яку потім купила інша фірма і т. д. При цьому всі задіяні у схемі фірми-"прокладки" відносяться до орбіті П. Порошенко-В. Кононеко, стверджують автори розслідування.

Директор контори, яка виявилася останньою в ланцюжку перед покупкою ділянки безпосередньо П. Порошенко і В. Кононенко, заявив журналістам, що грошей за операцію не отримав.

Таким чином, далеко не випадково видання New York Times в травні 2014, за 4 дні до позачергових президентських виборів, задався риторичним питанням: "Порошенко також є членом невеликої групи дуже багатих бізнесменів, які стояли біля витоків корупції української влади. Питання полягає в тому, буде чи олігарх-президент, яким, швидше за все, стане Порошенко, вести справи як зазвичай, або ж новий лідер дійсно зможе дати Україні новий старт".

Іншими словами, автори публікації запитували, чи зможе корупціонер очолити боротьбу з корупцією. Можна вважати, що життя вже відповіла на їх запитання.

Чи вірить хтось після цього, зробленому 21 жовтня, заяви П. Порошенка про "початку рішучих реформ після виборів" – чи це не більш ніж черговий рекламний трюк для довірливих виборців?

Є підстави вважати, що не буде ніяких реформ. Точно також, як їх не було і попередні 1,5 року. Промо-акції з "нової поліцією" від глави МВС Арсена Авакова не в рахунок.

У цьому зв'язку пригадується невідомий широкій публіці, але вельми цікавий епізод, що характеризує нинішнього президента не тільки як політика, але й як особистість.

У біографії П. Порошенко був нетривалий період, коли він не займав ніяких державних посад, залишаючись головою ради НБУ, який вважався виконуючим обов'язки на громадських засадах.Тим не менш, він як і раніше був одним із найбільш впливових і близьких до влади олігархів.

Саме тому посольство Німеччини запросило Петра Олексійовича на закриту зустріч з німецькими експертами, бізнесменами і дипломатами, організовану фондом ім. Аденауера.

Майбутній президент в той вечір був в ударі. Він розповів німцям про те, як багато тодішня українська влада робила для прогресивних перетворень, про досягнуті успіхи на шляху реформ...

Виступ тривав 30 хвилин. Після того, як воно завершилося, хтось з присутніх запитав: "Пане Порошенко, скажіть – вам не страшно жити в цій країні?" Це вивело П. Порошенко з себе. Він дійсно був в сказі і не міг стримати емоцій. Професійний дипломат, випускник КІМО, кричав на аудиторію, не в змозі заспокоїтися.

Суть його гнівного зауваження зводилася до того, що іноземці не розуміють суті і специфіки українських реформ і тих труднощів, які владі доводиться долати на цьому шляху.

Між тим дві дочки П. Порошенко, Євгена та Олександра, зараз живуть і навчаються у Великобританії. Там же живе син головного військового прокурора Анатолія Матіоса. У Великобританії вчилася і жила Євгенія, донька екс-прем'єра Юлії Тимошенко, яка зараз за даними ЗМІ переїхала в США.

Так що, насправді - їм страшно.

І питання, поставлене німецьким експертом, був, що називається, не в брову, а в око. Саме це так розлютило П. Порошенко, який приготувався звично "їздити по вухах" довірливим іноземцям.

І ще один невідомий широкій публіці епізод, який відноситься до того ж періоду, коли П. Порошенко не посідав державних посад і навіть не мав депутатського мандата Верховної Ради.

У клубі Кабінету міністрів України проводився якийсь захід за участю прем'єра і зарубіжних дипломатів. Як завжди в таких випадках, учасникам і представникам преси довелося проходити через рамку металошукача, а декому і відкривати портфелі на вимогу охорони.

Уникнути процедури могли тільки міністри, посли, які йшли через окремий прохід. Туди ж попрямував і П. Порошенко. Офіцер державної служби охорони в цивільному не дізнався в обличчя колишнього секретаря РНБО і попросив пред'явити службове посвідчення, закривши прохід.

І знову та ж спалах неконтрольованої люті, як і в Українському домі на зустрічі, організованій фондом К. Аденауера.

"Ти що, не знаєш, хто я такий?! Я тобі покажу посвідчення! Як твоє прізвище, звання? Та ти сьогодні будеш звільнений!", - кричав П. Порошенко в обличчя офіцера, схопивши його за лацкани піджака.

Майбутній президент України заспокоївся і перестав кричати тільки після того, як нагодився старший офіцер зміни і з вибаченнями відтягнув його від свого підлеглого.

Погодьтеся, що як-то складно уявити собі якого-небудь Франсуа Олланда або Тоні Блера, в істериці що тягає за грудки охоронця, який попросив його показати посвідчення.

І цей епізод переконливо доводить, що, хоча нинішній англомовний президент України позиціонує себе як політик західного зразка, насправді він таким не є.